Темний бік глобалізації

Хоча занепокоєння щодо імміграції здавалися факторами виходу Британії з Європейського Союзу, голосування за Brexit було також референдумом щодо невдач глобалізації. Традиційні економісти підтримували глобалізацію, засновану на теорії, що нації найкраще можуть конкурувати на капіталістичних ринках, спеціалізуючись, експортуючи ресурси за готівку, часто жертвуючи місцевими виробництвами, культурами й самостійністю.

У 1957-му європейські нації утворили Спільний ринок, нібито для захисту економіки, проте угода головним чином захищала корпоративну еліту. До 1980-х Маргарет Тетчер у Сполученому Королівстві, Рональд Рейган у США та Франсуа Міттеран у Франції очолили неоліберальні зміни, передаючи економіки в приватну власність та усуваючи публічну владу. Вони заявляли, що переваги від збагачення заможних будуть просочуватися до селянства, утім, звісно, цього не сталося (trickle-down theory – теорія «просочування благ зверху вниз», термін, що виник у політиці США).

Представник народу гуарані Ноемі Круз – свідок руйнування лісу промисловим виробництвом сої в Аргентині для міжнародного ринку.
Фото: Greenpeace / Julio Pantoja

Приватизація

Європейські та американські виробництва занепадали, коли корпорації переходили до бідних країн із низькими заробітними платами й сприятливими для корпорацій законами. Стало відомо про меморандум, підписаний головним економістом Лоуренсом Саммерсом, котрий відкрито спонукав багаті країни експортувати забруднення, що призводило до руйнування екології. Бідні країни тонули в боргах і страждали через розграбування ресурсів, крах культури, війну, втрату безпеки та зростання різниці в доходах між багатими й бідними.

Жорсткий вплив такої політики врешті-решт викликав бунти на засіданні Світової організації торгівлі в Сіетлі 1999 року, і виник антиглобалізаційний рух. До 2008 року неконтрольовані інвестиційні банки, збагачувані через афери й підтримувані борговим зобов’язанням, обвалилися, а потім вимагали допомоги у бідних працівників і платників податків середнього класу.

Рух за Brexit в Англії частково був повстанням тих, до кого глобалізаційна «цівка» так і не дотекла – працюючої бідноти, якій загрожувало безробіття, політика жорсткої економії та зменшення соціальної допомоги. Країни в Європейському Союзі відступили економічний суверенітет банкам і корпораціям, що карали слабкі країни, такі як Греція і Кіпр, за ігнорування їхніх вказівок. Колишній міністр фінансів Греції Яніс Варуфакіс звинувачував «антидемократичні інституції Євросоюзу», які зробили «неможливим залишатися на єдиному ринку і зберігати суверенітет». Італійський міністр фінансів П’єр Карло Падоан повідомив The Guardian: «Brexit [матиме] ефект доміно з антиєвропейськими партіями, які отримують чимало підтримки».

Глобалізація і неолібералізм підточили громадське здоров’я, освіту та соціальну безпеку, замінюючи місцеву самостійність і загальну порядність індустріальною корпоратократією, яка руйнувала сім’ю та громаду. Глобалізація нині виявляється приватизаційною схемою, придуманою для багатих, щоб привласнити контроль над економікою та політичною владою.

Сховища забруднення

У 1987-му в доповіді Брундтланда було представлено ідею «стійкого розвитку», яка пропонувала подальший ріст ринкових економік, а також те, що ринкові сили можна було використати для регулювання впливів глобалізації на довкілля. Однак політика щодо довкілля, керована ринком, прискорила споживання та вичерпування ресурсів, збільшила затрати викопного палива та глобальне потепління, збагатила заможних та залишила токсичний слід, сухі річки та виснажені ґрунти у найбідніших країнах світу.

Справжня ціна стала очевидною в 1984-му, коли витік газу метилізоціанат на заводі з виробництва пестициду компанії Union Carbide у Бгопалі (Індія) убив близько 4 000 мешканців одразу, приблизно 20 000 – протягом наступних 20 днів, а понад 100 000 людей залишилися з дихальними дисфукнціями, каліцтвами та осліпленими. У 1991 бгопальський суд звинуватив генерального директора Union Carbide Воррена Андерсона в ненавмисному вбивстві, проте ні американський, ні індійський уряд не посприяв його екстрадиції для слухання справи. Практика корпорацій, які експортували свій вплив на довкілля, стала відомою під назвою «ефект сховища забруднень».

У 2013 році десятиметрового кашалота викинуло мертвим на узбережжя Іспанії, у його шлунку було 17 кілограмів пластикового сміття. Щорічно людські підприємства додають близько 15 мільярдів кілограмів сміття в океани з побутових відходів та витоків з контейнеровозів. Риба й морські ссавці їдять пластик , який не може перетравлюватися, їхні органи закупорюються, і вони гинуть від виснаження й розриву шлунка.

Глобалізація заохотила (й у деяких випадках примусила) країни ослабити екологічні закони. Результатом стало знеліснення, поширення шкідливих агресивних видів рослин, утрата глобального біорізноманіття та зменшення генетичної розмаїтості сільськогосподарських культур.

У 2003 році Девід Еренфельд з університету Ратгерса в США опублікував статтю «Глобалізація: вплив на біорізноманіття, довкілля та суспільство» у журналі Conservation and Society. «Не можна покладатися на ринок у контролі екологічних та інших утрат глобалізації», – зробив він висновок.  –  «Архітектори глобалізації знехтували соціальними, біологічними та фізичними обмеженнями своєї системи».

Соціальні та економічні впливи

Війна – найбільш руйнівна розплата за глобалізацію. Задушлива світова торгівля зброєю, підсилена міжнародними корпоративними спекуляціями, руйнує справжню безпеку на планеті.

Глобалізація збагатила незначну еліту в бідних країнах, але кінцевим результатом був ширший розрив у доходах між багатими й бідними, втрата робіт, низька зарплата, кабальні виробництва, перешкоджання утворенню робітничих спілок та применшення прав людини . У боргах та під тиском Світового банку країни зменшили кількість державних послуг.

Економіки виявилися переважно односторонніми, сприяючи прозахідним корпораціям і грабуючи бідніші ресурсні колонії. Будівництво національної економіки на єдиному експорті ресурсу виявилося катастрофічним. У 70-х економіки Великої Британії та Нідерландів пережили бум нафти й газу Північного моря, що давав ілюзію достатку, в той час як підривав місцеве виробництво й економічну безпеку. Британський прем’єр-міністр Маргарет Тетчер, прихильна до корпорацій, використовувала доходи від нафти, щоб субсидувати розширення корпорацій, вести війну та збагачувати банківські імперії.

Експлуатація ресурсів може на деякий час зробити враження, ніби національна валюта стала сильнішою, але це робить експорт дорожчим, підточує виробництво й місцеву економіку та залишає громадян робочого класу без роботи чи гарантій. У 1977 році журнал The Economist вигадав термін «нідерландська недуга» для опису цих наслідків.

 У «Парадоксі достатку» автор Террі Карл пояснює, що нафта – це «ресурсне прокляття», що відчули на власному досвіді Нігерія, Індонезія, Венесуела, Іран, Канада й інші країни. Країни, багаті на нафту, приваблюють покровителів нафтової промисловості, які фінансують вигідних політичних кандидатів. Країни – ресурсні колонії страждають від жорстоких порушень прав людини та спустошення природного середовища . У Канаді колишній уряд, який мав «нафтову підтримку», вручив понад 14 мільярдів канадських доларів у субсидіях компаніям викопного палива, втрачаючи понад 340 000 промислових робочих місць.

Глобалізація чинить тиск на країни, щоб ті передавали державне майно в приватну власність, знецінювали їх валюту для утримання експортних цін «конкурентоспроможними» й відмовлялися від тарифних структур, які захищають місцеві економіки. Неоліберальна політика переклала оподаткування з корпорацій на плечі громадян робочого класу. В результаті централізований глобальний банківський бізнес зробив цілий світ вразливим до схем кількох банків, що й відчув світ у 2008-му.

Ніщо з цього не здається випадком в історії, радше умислами неоліберальної корпоратократії.

Торговельні угоди

Північноамериканська зона вільної торгівлі (NAFTA, 1994), Транстихоокеанське партнерство (TPP, 2016) та інші торговельні угоди були розроблені, щоб слугувати для прибутків корпорацій. NAFTA й ТРР дозволяють корпораціям подавати скарги в уряди – у приватних, таємних судах – про впровадження в життя закони про екологію чи права людини, які обмежують прибутки.

У 2013 році, коли канадська провінція Квебек прийняла мораторій про фрекінг нафти й газу, щоб зупинити забруднення землі й води, американська нафтогазова компанія Lone Pine Resources подала позов на 250 млн доларів від NAFTA проти Канади, заявляючи, що мораторій був «свавільним, капризним і незаконним анулюванням» права компанії на видобуток нафти й газу. Коли провінція Онтаріо прийняла Акт зеленої енергії (Green Energy Act), техаська енергетична компанія Mesa power порушила проти них справу. Коли канадський уряд заборонив ММТ, нейротоксин, пов’язаний з хворобою Альцгеймера, Ethyl Corporation вимагала й виграла 13 млн доларів США. На Канаду подали в суд S.D. Myers, американська компанія усунення токсичних відходів, за заборону експорту друкованих плат; американська корпорація Sun Belt за ухвалення законодавства на захист води; та інші корпорації, на суму сотень мільйонів доларів. Коли США заборонили трубопровід Keystone XL, канадська компанія TransCanada відсудила 15 мільярдів.

Exxon Mobil, Dow Chemical та інші корпорації розпочали понад 600 подібних позовів проти урядів у світі. Економісти Джозеф Стігліц та Адам Херш писали в Marketwatch, що ці торговельні угоди «стримують відкриту конкуренцію та піднімають ціни для споживачів… застосовані навіть там, де правила не дискримінують та прибутки отримуються від завдання суспільної шкоди».

Це – обличчя глобалізації, корпоративний переворот проти демократії. Локалізуючи, розумні країни можуть змінити ці тенденції на протилежні. У 2008-му Ісландія презентувала таку модель, позиваючи кримінальних банкірів до суду, замість того, щоб покривати їх. Там утвердили нову дирекцію й управління в банках, капіталізували їх, упорядкували й керували банками для охорони суспільних інтересів. Вони провели девальвацію крони на 60 відсотків, що утримало високу заробітну платню, обмежили імпорт та заохотили відродження місцевого виробництва, рибальства й туризму.

Локалізація – це ліки для недуги глобалізації, перший крок у відновленні прав людини й захисті національних екосистем.

Рекс Вейлер (Rex Weyler),  автор, журналіст та співзасновник
Greenpeace International.
Матеріал висловлює його власні погляди.