Як впоратись із власним екологічним лицемірством?
Не так легко бути захисником природи та залишатися повністю відданим усім директивам та нормам екологічного права. Більшість екологів та любителів природи називають екологічними лицемірами. Люди, які рятують планету, більш вразливі – критики та скептики ретельно відслідковують кожен їхній рух. На цю тему розмірковує оглядачка видання The Guardian, блогерка Медилін Сомервіль.
Фото: greeningforward.org
Я вважаю себе справжнім захисником довкілля, проте минулих вихідних я провела п’ять годин у дилерському центрі, сповнена сумнівів при виборі нової автівки – одного з найнебезпечніших для природи механізмів. Я постійно агітую людей купувати речі, що вже були в обігу, проте авто я придбала собі нове . Я раджу іншим більше ходити пішки, їздити на велосипеді або користуватися громадським транспортом і сама регулярно дотримуюсь цих порад, однак минулих вихідних я забрала у продавця ключі та поїхала на блискучій новенькій автівці, почуваючи себе дещо розгубленою.
Фото: Alamy
Нещодавно я познайомилася із юристом з питань екологічної безпеки (до речі, у нього немає автомобіля). Любов до річок та озер, котрі роблять Канаду такою прекрасною країною, а також бажання їх захищати, спонукнула його обрати цю професію. Проте робота, заради якої він здійснює подвиги із захисту природних ландшафтів, не дає йому змогу насолоджуватися ними. Він проводить по 50-70 годин на тиждень у міському офісі, спрямувавши погляд на екран монітора, а не на нічне небо. Розповідаючи мені про це, він виглядав дуже безпорадним. Він прагне зробити свій внесок у захист довкілля й водночас насолоджуватися природою частіше, ніж у перервах між справами.
Більшості захисників природи знайомі ці відчуття. Хтось володіє автомобілем, хтось ще їсть м'ясо, а найвідоміші з них регулярно здійснюють перельоти на великі відстані для того, щоб розповісти про жахливу небезпеку вуглецевих викидів – таких, наприклад, як 53 фунтів CO2, що викидає їхній літак, пролітаючи кожну милю.
Це нестерпне лицемірство перетворює життя кожного з нас на постійну боротьбу, а критикам дає привід для різких коментарів. Проте, судячи з усього, уникнути цього неможливо.
Ми всі існуємо у рамках тієї системи, яку прагнемо змінити. Я користуюся ноутбуком, смартфоном, інтернетом, електроенергією. Більшість видань, для яких я пишу статті про шкоду споживацького способу життя, існують за рахунок реклами.
Таке лицемірство – це пошук рівноваги. Воно говорить нам про реальність, із якої неможливо вирватися, про американську машину, яку ми власноруч побудували і яка зараз керує нашими життями. Якщо ви прагнете позбутися такого способу життя, нічого не залишається, окрім як піти жити до лісу. Таким чином ви, звісно ж, зведете свій вплив на довкілля до мінімуму. Гадаю, кожен час від часу замислюється про це (я точно замислююся), проте такою втечею ви розірвете безліч зв’язків із людьми та культурою в цілому і втратите можливість навчати та надихати інших.
Мені здається, що багато людей відмовляються від більш широкого використання «зелених» практик лише через те, що бояться зіткнутися з цим когнітивним дисонансом та почути від диванних критиків звинувачення у поразці.
Коли людина починає одягати свого малюка у ганчіркові пелюшки, робити компост або пересідає на велосипед, вона приймає рішення та стає носієм певного бренду. Вона наче робить перший крок у світ комедійного серіалу «Портландія», герої якого ‒ хіпі, які висловлюються лише абревіатурами (наприклад, ГМО), та обурені «зелені», які чинять супротив великим нафтовим корпораціям, не відмовляючись при цьому від опалення власного будинку або від транспорту, що працює на пальному.
Здійснюючи подібні дії, ви стаєте уразливими до коментарів критиків . Від вас одразу ж вимагають звіту: навіщо змінювати хоч щось, якщо ви не можете змінити все? Ситуація надто лякає. Раптом від вас вимагають відповіді на усі запитання: «Навіщо займатися переробкою відходів, якщо ти ще користуєшся автомобілем?», «Як ти можеш носити шкіряний одяг, якщо ти не їси м’яса?», «Чи твої щорічні перельоти не нівелюють усе, що ти робиш для захисту природи?».
Я купила авто після ретельного аналізу низки факторів: обмеженої кількості громадського транспорту у моєму місті, канадської зими, що триває шість місяців, ситуації, коли сусіди пропонують підвезти, проте в їхній машині немає дитячого крісла для моєї доньки. Це рішення далося мені й справді нелегко. Проте я розумію, що «намагатися» ‒ це інколи й зазнавати поразок.
Ми можемо або прийняти статус кво, або спробувати зробити щось краще. Це не завжди означає переїзд до тихої хатини у хащах лісу. Найчастіше це означає існування у нестійкому і некомфортному суспільстві та спроби хоч якось його змінити.
Найкраще, на мою думку, цю ситуацію описав Джордж Монбіо ( George Monbiot ): «Лицемірство – це невідповідність намірів та дій. У «зелених» високі цілі та прагнення, ‒ вони прагнуть жити більш етично, ‒ проте ці наміри не завжди здійснюються. Альтернатива лицемірству – це не абсолютна моральна чистота, а цинізм. Що ж, я обираю лицемірство».
А які суперечливі думки та обставини змушують вас замислитися над власним екологічним лицемірством?
Джерело: