Нам не потрібна еко-диктатура

Кліматичної катастрофи можна уникнути, не жертвуючи демократією! Серед дослідників клімату зростає незадоволення демократією. Хіба таке можливо, запитують вчені, що, коли глобальне потепління — факт майже незаперечний, а прогнози наслідків щоразу серйозніші та триваліші, ніж вважалося раніше, всі так мало роблять, щоб боротися з цим? Зараз багато країн неспроможні розв’язувати навіть власні скромні завдання зі збереження клімату. В часи економічної кризи безперечний пріоритет має зростання.

Помітно зростає кількість дослідників, які вважають, що саме демократія є головною причиною цього явища. Тобто демократичне суспільство занадто неповоротке  для ефективної боротьби зі зміною клімату.

Можливо, нам потрібна «авторитарна влада, щоб реалізувати згоду науки на викиди газів, які сприяють утворенню парникового ефекту», — зазначають австралійські науковці Девід Шерман (David Shearman) і Джозеф Вейн Сміт (Joseph Wayne Smith). Провідні кліматологи наголошують: людство стоїть на роздоріжжі. Якщо ми поводитимемося в питаннях економіки чи політики так само, як і раніше, це неминуче призведе до катастрофи. Щоби впровадити усюди тривкий спосіб життя, нам потрібні негайні «великі трансформації». Що це значить? Британець Джеймс. Е. Лавлок (James E. Lovelock), який прославився через популяризацію так званої гіпотези Геї — коли Землю розглядають як організм, — відверто визнає, що нам потрібно відмовитись від демократії, щоб пробудити соціальний світ від летаргії й гідно відреагувати на завдання, які ставлять кліматичні зміни.

Чи можна знайти однодумців так? Той, хто хоче скасувати демократію заради доброї мети, мабуть, не потребує однодумців. Тоді, звісно, не треба буде й переконливих промов.

Але чи справді саме демократична конституція перешкоджає обмеженню викидів парникових газів? Багато що свідчить про чудернацький помилковий діагноз — щодо причин не змін клімату, а скоріше політичного застою.

Очевидно, є й таке тлумачення наукового прогресу, яке отриманням знань як таким пояснює право на радикальне управління. Хто так вважає, прагне зрештою «всеохопного та свідомого керування усією людською діяльністю», як ще сто років тому попереджав економіст і соціофілософ Фрідріх Гаєк (Friedrich Hayek). «І з цієї причини», — розчаровано додає Гаєк, — «люди, які сп’яніли від прогресу науки, так часто стають ворогами свободи». 

Теорія «політики з науковим характером», яка мала б підганяти та узаконювати свої рішення відповідно до найновіших наукових висновків, панувала в ідеології сімдесятих років. Критичні суспільні рухи, які виступали проти атомних електростанцій і спрямовували свої дії на боротьбу із науковою пропагандою використання керованої атомної енергії та утилізації відходів, з цих причин є антинауковими, отже, ірраціональними. Населення через недостачу знань навряд зрозуміє управління високотехнізованим суспільством. Логічним наслідком цих розрахунків була ідея панування експертів. Після атомних катастроф минулого ця схема узаконення політики втратила достовірність; в ході дискусій з питань клімату вона виникає знову.

В усякому разі, цей погляд на світ з тієї пори не набув переконливості: він слабував і все ще слабує на суспільно-політичне невігластво і спрощування, на яке його надихнули природничі науки. Невпевненість у тому, які суспільні зміни спричиняють певні наслідки,  просто ігнорують. Якщо лише політична воля є вирішальною, тобто достатньо авторитарною, тоді з’являться очікувані результати.

Однак передусім поза увагою скептиків демократії, натхнених кліматичною політикою, залишаються вирішальні питання. Це «замало» демократії чи її «вада», що небайдужі до стану довкілля громадяни впливають на уряд менше, ніж експертні групи, транснаціональні концерни та торговельно-промислові об’єднання? Хіба мусить демократія неминуче надавати перевагу економічним цілям перед екологічними, або навіть короткочасним економічним завданням перед тривалими? І якщо це не так, то в якому стані перебуває та демократія, для якої її власне майбутнє менш важливе, аніж середня відстань її громадян до найближчого ресторану фаст-фуду?

І чи ще більше бракує демократії на міжнародному рівні, коли представники національних інтересів не можуть домовитися, тому що кожен через активний захист довкілля боїться прикрощів конкуренції? Чи це недолік, який виявляється в недостатньому представленні суспільних інтересів, місцевого населення та політичних рухів? Хіба нестача демократії не втому, що в Китаї та Росії — країнах, котрі відіграють визначну роль у вирішенні питань клімату, — громадські активісти не мають жодного впливу або лише маргінально впливають на впровадження національної політики? Коли вони в таких країнах, як Сполучені Штати, не протистоять інтересам військових чи нафтової індустрії?  

Впадає в око й те, що політичні радники з питань клімату, які втомилися від демократії, передусім звертаються до світових держав і транснаціональних корпорацій. Однак здається, що до проблем кліматичної політики населення має менш виражений стосунок, ніж його політичні представники. Питання тут ось у чому: як можуть більш поінформовані й зацікавлені громадяни повніше долучитися до процесу формування політичної волі, а не те, як у певному суспільно-політичному питанні можна оминути демократичні перепони.

Цілком можливо, що більшість населення неготова брати участь у перебудові суспільства так, як це уявляють прибічники послідовної кліматичної політики. Однак це не пояснює недовіри до демократії. Ба більше, учасники цих дебатів мали відповісти на питання, чи достатньо вони загітували заради своєї справи. Але питання, що думає населення про захист клімату і на які обмеження воно готове заради цього, мають залишатися відкритими — хоча б через те, що вони ще недостатньо вивчені. Логіка скептиків щодо демократії така: для того, хто розглядає політику як політику експертів, участь громадян не така важлива — отже, такий експерт може знехтувати результатами опитування чи навіть народного референдуму.

Відкриті питання і поквапливі, небезпечні відповіді: те, що саме дослідники, які в інтересах усього людства захищають клімат, піддають сумніву демократичні права та свободи, — більше, ніж парадокс. Це — безґлуздя.

Про авторів: Ніко Штер ( ]]> Nico Stehr ]]> ) викладає соціологію в університеті Цепеліна у Фрідрихсхафені; Манфред Молдашл ( ]]> Manfred Moldaschl ]]> ) завідує кафедрою інноваційних досліджень та раціонального використання ресурсів у Технічному університеті в м. Хемніц.